• Ср. Чер 16th, 2021

FreshNews

Tільки актуальні новини на сьогодні в Україні та світі

Вивезли усіх на лісоповал, а сади порубали: свідчення Олексія Воловича про розкуркулення на Херсонщині

До редакції Радіо Свобода продовжують надходити листи у рамках проєкту «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство», який Радіо Свобода реалізовує спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду. Цього разу публікуємо свідчення Олексія Воловича про розкуркулення, виселення та репресії, надіслані його сином. Розповідь ведеться від першої особи.

Забране у селян збіжжя. Колективізація і розкуркулення. 1930 рік


Забране у селян збіжжя. Колективізація і розкуркулення. 1930 рік

Дитинство

З’явився на світ я 30 березня 1920 року на хуторі Воловичі поблизу села Новоєлизаветівки теперішнього Горностаївського району Херсонської області.

Тоді ця місцевість відносилася до Дніпровського повіту Таврійської губернії.

На початку двадцятих років минулого століття на хуторі було дев’ять дворів: п’ять Воловичів та чотири Куриленки. У 1924-25 роках на нашому хуторі поселилось багато переселенців з Київщини, утворивши чимале селище, яке назвали Новокиївка.

Олексій Волович


Олексій Волович

Моє раннє дитинство пройшло на хуторі. Нас у батьків було п’ятеро: крім мене, дві старші сестри – Надя і Марія – та двоє менших дівчаток Клава і Женя.

Як і всіх сільських дітей, мене змалку привчали до селянської роботи. Пам’ятаю себе з п’яти років. У шість років пас гусей, у сім – телят, яких батько брав на випас у новоєлизаветівських селян. У вісім років разом зі старшими хутірськими хлопцями водив батькових коней на нічну пашу. У пору польових робіт батько завжди брав мене з собою в поле за погонича.

1 вересня 1928 року я пішов до Новоєлизаветівської школи у перший клас, який закінчив нормально. А далі життя нашої сім’ї склалося так, що я зостався круглим сиротою за живих батьків. Довелося поневірятися по родичах і навчатися з великими перервами в різних школах.

Розкуркулення і арешт

Мій батько Волович Іван Пилипович був заможним господарем на Херсонщині. За часів НЕПу (так звана нова економічна політика більшовиків, яка дозволяла розвиватися мілкому приватному дрібнотоварному виробництву і торгівлі– ред.) мав троє коней, пару волів, дві корови та повний двір всякої живності – вівці, свині, птиця. Обробляв свій земельний наділ – 22 десятини (у Таврії такі наділи мали всі селяни, незалежно від складу сім’ї).

Наймитів батько не наймав – обходив господарство силами своєї сім’ї. Лише в жнива об’єднувалися з кимсь із родичів, бо для обслуговування косарки треба двоє людей.

Молотили кожен собі. У ті часи в нашому краї молотили хліб висіченими з каменю восьмигранними котками, що їх волочили по току двоє коней.

Олексій Волович


Олексій Волович

Хтось мав і молотарки, але радянська влада конфіскувала їх і передала новоствореним радгоспам.

У 1929 році батькові, як і всім заможним господарям, сільрада довела так званий план до двору, за яким селяни мусіли здавати державі весь урожай. Фактично це була продрозкладка часів громадянської війни.

Батько виконав той план, здавши майже все зерно, не залишивши навіть на посів. Тоді сільрада довела йому ще один такий план, який він не зміг виконати, бо хліба не лишилось і на харчі.

За це батька засудили на три роки позбавлення волі, а його господарство – коней, корів, іншу худобу та все майно – сільрада розпродала з торгів за безцінь.

Після засудження батька нашу сім’ю вигнали з хати, все хатнє добро пограбувала сільська голота. Спасибі, добрі люди із села Новоєлизаветівки (нині Сірогозького району) дали нам притулок. Але нам не було чого їсти і чим топити.

Пантелій Лобач (стоїть зліва), дід Олексія Воловича. Був депортований разом із дружиною в Сибір. Помер 1931 року


Пантелій Лобач (стоїть зліва), дід Олексія Воловича. Був депортований разом із дружиною в Сибір. Помер 1931 року

Рятував нас від голоду материн батько – мій дід Пантюха, який жив на хуторі Затолоки за 4 кілометри від нашого хутора Воловичі. Він забрав мене до себе, а матері з дітьми допомагав харчами. На тому хуторі теж поселились переселенці, утворивши селище Новопетрівка. Там відкрили початкову школу і я ходив у другий клас.

Мій дід Пантелій Петрович Лобач (дід Пантюха) був не багатим, але справним господарем. На той час, коли я у нього жив, він мав двоє коней, корову, десяток овець та весь потрібний реманент у селянському господарстві. За соціальним станом вважався середняком. Його поважали селяни, навіть обрали головою першого ТСОЗу – товариства спільного обробітку землі, попередника колгоспів.

У діда не було синів, лише дві дочки – наша мати Неоніла та її сестра, наша тітка Пріська. Видавши дочок заміж, він узяв на виховання двох малолітніх дітей свого померлого брата – Катерину та Василя. У 1926 році Катерину видав заміж, а Василя сподівався зробити спадкоємцем свого господарства. Діда не розкуркулювали, та коли вивозили людей на заслання, забрали і його.

У 62 роки на лісоповал

Одного лютневого дня 1930 року до діда в гості приїхали мої сестри – Марія із своїм чоловіком Іваном (вони щойно побралися) та Надя. Іван був ще одноосібником, мав доброго коня, і вони приїхали на санях. Коли гості трохи зігрілися з морозу, бабуся Клатька (так дід називав бабу Клавдію Прокопівну) заходилася готувати обід. Вона вийняла з печі казан з борщем, таким смачним та запашним, який лише вона вміла варити. Не встигла баба подати на стіл, як у хату ввалились троє в кожухах та валянках: двоє озброєних міліціонерів і якийсь начальник у цивільному.

– Хто тут господар? – запитав начальник.

– Я, – відповів дід.

– А це що за люди?

– Це мої гості.

– Хай гості ідуть додому, – сказав начальник. Коли сестри та Іван вийшли з хати, начальник, пильно подивившись на діда, спитав: – Скільки вам років?

– Шістдесят два, – відповів дід.

Один з міліціонерів тихо сказав начальнику:

– Нічого, ще пилятиме ліс.

В супроводі міліціонерів поїхали з двору. Назавжди…

Тоді начальник наказав дідові тепліше вдягатися, брати харчів тижнів на два, запрягати коней, їхати з ними. Дід Пантюха все зрозумів, переодягся у святковий одяг: надів нові чоботи, кожуха і шапку. Баба теж одяглася, поклала в мішок кілька буханців хліба та сала. В інші мішки набрала пшона і борошна.

Помітивши, що я не вдягаюсь, начальник спитав:

– Чий це хлопець?

– Мій онук. Його мати живе в Лизаветівці, – сказав дід.

Начальник повернувся до мене:

– Ти, хлопче, залишайся – завтра підеш до матері.

Перед тим, як піти з хати, дід перехрестився на ікону, а мені сказав:

– Прощай, Альошко. Розкажи матері, що нас забрали.

Бабуся теж перехрестилася, поцілувала мене і заплакала. Всі вийшли у двір, дід з бабою вмостились на возі, Василь сів за кучера і в супроводі міліціонерів поїхали з двору. Назавжди.

Поїхали на довічне заслання своїми кіньми, на власних возах…

Я пішов за возом. На вулиці вже стояв десяток возів з сім’ями хуторян – Затолоків та Лобачів. Малі діти плакали. Було багато міліції. Коло возів зібрався чималий натовп переселенців. Вони похмуро дивились на те, що діялось, перемовлялись між собою. Жінки витирали сльози.

Хтось сказав, що їх повезуть на Соловки (тоді всяке заслання називали «Соловками»). Якийсь дядько висловив припущення, що їх у Горностаївці посадять на баржі, відтягнуть на середину Дніпра і потоплять. Від тих розмов мені стало моторошно: чим завинили ці люди та мої дідусь і бабуся?

Невдовзі пролунала команда, і валка возів, навантажених куркулями та їхніми дітьми, рушила під охороною кінної міліції. В натовпі почулось жіноче голосіння, мене теж душив плач. Люди довго дивились услід односельчанам, які поїхали на довічне заслання своїми кіньми, на власних возах…

Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного


Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік. Автор зйомки: Марко Залізняк (Желізняк). ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного

Пограбування хати та господарства

Коли люди почали розходитись, я повернувся до дідової хати. Поївши досхочу гарячих вареників, поліз на піч і вмостився спати. Не встиг задрімати, як до хати увірвались кілька комнезамівців на чолі з Кузьомкою, місцевим бідняком, що жив через один двір від діда Пантюхи.

Засвітивши світло, вони вчинили грабіж: тягли із світлиці рядна, ковдри, подушки, рились у бабиній скрині, виносили з хати стільці, лави, посуд. Побачивши мене, один з них поцікавився: що за один?

Олексій Волович


Олексій Волович

Кузьомка відповів, що я онук діда Пантюхи і наказав залишити мені подушку, ковдру і ряднину. На подвір’ї творилось те саме: виводили з хліва овець, поросят, які несамовито верещали, курей, гусей, качок. За одну ніч розтягли все дідове господарство, яке він наживав тяжкою працею увесь свій вік. Подібне творилося в усіх інших дворах господарів, яких вивезли.

Коли комнезамівці пішли і в дворі затихло, я вкрився ковдрою й заснув. Пізно вночі мене розбудило голосіння: якась жінка плакала в темноті, примовляючи: «Ой таточку, ой мамочко, що з вами тепер буде?!..» Мені зробилося страшно, я натягнув на голову ковдру і причаївся. Прислухавшись, упізнав по голосу тітку Пріську, материну сестру. Скочив з печі, кинувся до неї. Вона пригорнула мене й продовжувала голосити…

Виплакавшись, сказала:

– Ходімо, дитино, до мене. Переночуєш, а завтра відправишся до мами.

Від тітки Пріськи я узнав, що її чоловіка, дядька Фільку Затолокіна, та найстаршого сина, сімнадцятилітнього Івана, теж забрали. А її залишили з трьома дітьми, хворими на кір – була тоді така епідемія. Старшому Володі було вісім років, Сашкові – шість, найменшому Петрові – три. Четвертим тітка була вагітна.

На десятому році життя скінчилось моє коротке дитинство

На другий день вранці, ми ще не снідали, раптом з’явилася сестра Надя. Вона пішки прийшла з Новоєлизаветівки, з порогу кинулась в обійми тітки Пріськи і, ридаючи, розповіла, що нашу матір з двома дітьми теж вивезли. Вчора, коли вони з Марією та Іваном повернулись від діда Пантюхи, на квартирі, де жила мати, вже нікого не було. Сусіди розповіли, що під’їхала вантажна машина з міліцією, забрали нашу матір з дітьми і кудись повезли.

Наплакавшись вдосталь, тітка Пріська запропонувала нам з Надею залишатись у неї: якщо горювати, то разом. Так на десятому році життя скінчилось моє коротке дитинство – я залишився круглим сиротою за живих батьків.

Мама Ольга, дід Андрій і тітка Марія (Олексія Воловича)


Мама Ольга, дід Андрій і тітка Марія (Олексія Воловича)

Вивезення куркулів – велика людська трагедія. Мало того, що відправляли на каторгу ні в чому не винних селян, руйнували сім’ї. Чоловіків розлучали з дружинами, батьків з дітьми, а старих, немічних людей кидали напризволяще, на погибель.

Так загинув батько дядька Фільки, дев’яностолітній, майже сліпий дід Фадей Затолокін. Він доживав віку біля меншого сина Марка. Коли вивозили Маркову сім’ю, немічного діда не взяли. Він пролежав кілька днів голодний, у нетопленій хаті, поки задубів.

Коли з куркульських осель було винесено все, що можна винести, почали виймати вікна, двері, зривати дошки з підлоги, знімати черепицю з покрівлі. Стихійне руйнування куркульських садиб продовжувалось доти, поки рештки будівель розібрали на будівництво господарських приміщень у колгоспах і радгоспах.

Вийшло так, що добротні куркульські будівлі зруйнували, а нового нічого путнього не побудували, бо те будівництво супроводжувалось розкраданням та нищенням будматеріалів. З часом фруктові сади хуторян селяни вирубали на паливо.

Така доля спіткала усі навколишні хутори, в тому числі і наші Воловичі. Від колись багатих хуторів не залишилось нічого.

Дід Іван і бабуся Неоніла – Олексія Воловича


Дід Іван і бабуся Неоніла – Олексія Воловича

«Не витримали старі люди сталінської каторги»

Через якийсь час ми отримали від нашої рідні перші листи, з яких довідались, що вивезли їх на північ Росії, у місто Грязовець на Вологодщині.

Поселили в церквах, які не опалюються. Від страшної холоднечі, поганого харчування старі люди і малі діти хворіють та помирають. Мої сестрички Клава і Женя хворі на скарлатину, а лікування ніякого.

Матір, діда Пантюху та Василя ганяють на роботу – пиляти ліс. Хворих дітей доглядає немічна баба Клатька. Проте як баба не гляділа – найменша наша сестричка Женя померла.

Листувався я з дідом до самої його смерті. Всі листи до мене дід закінчував настановою: «Учись, Альошко, бо ученіє – свєт, неученіє – тьма». Писав він російсько-українським суржиком, бо навчався колись в російській школі – українських шкіл за царату не було.

Недовго мені довелося листуватися з дідусем – через рік після заслання, на початку 1931 року він помер. Через кілька місяців після діда пішла на той світ і бабуся Клатька.

Не витримали старі люди сталінської каторги.

Ці свідчення Олексія Воловича про розкуркулення, виселення і репресії друкувалися у газетах Кіровоградщини у 90-х роках, а у 2003 році були видані під назвою «Спомини про «світле» минуле».

Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.

Ми просимо повідомити прізвище та ім’я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.

Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org

Читайте ще:

Розкуркулення Чорніїв, Балазюків, Хлопіцьких, Буряків, Репітіїв, Панченків: історії про знищення хліборобських родів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *